Кавалер та Герой

2013060901-1В історії козацтва і героїв, і кавалерів було більш ніж достатньо. Під час Другої світової з’являлися навіть такі, хто до своїх Георгіївських хрестів, заслужених в Першу світову, додали й геройську Золоту Зірку. Один з таких героїв — Костянтин Йосипович Недорубов.

Він народився у червні 1889 року на хуторі Рубіжний станиці Березовської Усть-Ведмедицького округу області війська Донського (нині Даниловський район Волгоградської області).

Станиця була не з бідних: на початок ХХ століття в ній «налічувалося 426 дворів, де проживало 2524 людини козацького стану, у яких було біль ніж сім тисяч десятин орної землі». Були в Рубіжному мировий суддя, судовий слідчий і пристав, ветеринарний та медичний пункти, діяли два молодших парафіяльних училища, церковно-парафіяльна школа. Працювали два млини, цегельний і шкіряний заводики. У це важко повірити, але вже тоді до послуг станичників були поштово-телеграфне відділення та ощадна каса …

Батьки Костянтина Недорубова заможними козаками ніколи не були, але все ж таки змогли дати синові початкову освіту: з 1897 по 1900 рік хлоп’я з однолітками бігав до станичної церковно-парафіяльної школи, де вивчився грамоті, письма, математики та на уроках закону Божого визубрив молитви.

У січні 1911 року Недорубова закликали на службу і призначили в 6-у сотню 15-го кавалерійського полку 1-ої Донської козачої дивізії, дислокованої на території Царства Польського, яке було тоді однією з російських провінцій. Полк квартирував у містечку Томашів Люблінської губернії. Тут і застала війна двадцятип’ятирічного козака. До її початку Недорубов був вже досвідченим воїном, носив погони молодшого урядника і очолював команду полкових розвідників.

Свого першого Георгія він заслужив менш ніж через місяць після початку бойових дій. Все під тим же Томашовим в середині серпня розгорілися запеклі бої з австрійцями. В ході однієї з атак, переслідуючи відступаючого супротивника, розвідники-донці на чолі зі своїм урядником увірвалися в розташування ворожої батареї, полонивши прислугу і захопивши в якості трофеїв шість цілісіньких гармат.
Другий Георгіївський хрест прикрасив груди Костянтина Йосиповича в лютому 1915 року. Отримав козак його завдяки не стільки відвазі, скільки хитрості, кмітливості та успішності.

У грудні першого військового року 1-у Донську козачу дивізію перекинули під Перемишль. Суцільної лінії фронту на той період не існувало, і тому розвідники постійно перебували у пошуку, добуваючи інформацію про ворога. Одного зимового ранку Недорубов самостійно вирішив обстежити господарню (хутірець на два-три будинки). Він помітив там австрійців, безтурботно відпочиваючих у натоплених хатах. Довго не розмірковуючи, урядник кинув у двір гранату, а потім пустив коня навскач навколо тину, стріляючи в повітря і викрикуючи команди уявним підлеглим російською мовою і єдину знайому йому фразу німецькою: «Хенде хох!».

Вибух, стрілянина і крики в досвітній імлі справили таке враження на австрійців, що вони вважали за краще відразу здатися казна-звідки налетілим «козакам». Недорубов, не покидаючи сідла, конем виштовхав вояк з двору на зимову дорогу і, не даючи схаменутися, постійно щось вигукуючи і стріляючи, погнав їх в розташування полку. Тільки там, під схвальні вигуки товаришів, урядник зміг порахувати полонених: 52 солдата і обер-лейтенант!

2013060903Потім півтора року Костянтин Йосипович воював «як всі», заслуживши за цей час дві Георгіївські медалі «За хоробрість». Першу — за те, що в кінці квітня 1915 року, крім цінних відомостей, зміг з нічного пошуку привезти справний ручний кулемет. За що розвіднику вручили другу медаль, документів не збереглося. Відомо тільки, що в цей же час Недорубов був двічі тяжко поранений, оскільки лікувався не в польових шпиталях, а у тилових госпіталях Києва та Харкова.

В кінці травня 1916 року урядник повернувся до полку. І, як виявилося, вчасно: 3-го червня розпочався відомий Брусилівський прорив, і 1-а Донська козача дивізія прийняла в ньому діяльну участь. В поданій до Георгіївського хреста 2-го ступеня записці вказувалося просто: «за безприкладну хоробрість і відвагу».

Тут варто сказати, що спочатку Костянтину Йосиповичу внаслідок якоїсь канцелярської помилки був повторно вручений ще один «Георгій» 3-го ступеня. Але незабаром непорозуміння виправили: у відповідному наказі по 3-му кавалерійському корпусу прізвище Недорубов і запис «Георгіївський хрест 3-го ступеня № 40288» були закреслені, над ними проставлено «№ 7799 2-го ступеня» і посилання: «Див. наказ по корпусу № 73 1916 року».

Перед настанням Нового, 1917 року відважний урядник став повним георгіївським кавалером. Хрест 1-го ступеня Недорубову був вручений після того, як він зі своїми розвідниками захопив штаб німецької дивізії на чолі з її командиром — піхотним генералом та всіма оперативними документами.

Після того як на грудях Недорубова засяяли всі чотири солдатських Георгія, він, згідно статуту цієї нагороди, був підвищений у званні до підхорунжого — старший унтер-офіцерський чин у козачих військах.

Аж до літа 1918 року Костянтин Йосипович не примикав ні до «білих», ні до «червоних», займаючись своїм двором та хатою, які помітно прийшли в занепад за той час, що провів козак на фронті. 1-го червня разом з іншими станичниками влився до складу 18-го козачого полку армії отамана Краснова. Однак довго воювати за «білих» Недорубову не довелося: 12 липня він потрапив в полон і вже через кілька днів не просто починає ходити в атаку під червоним прапором — його призначено командиром ескадрону!

Майже рік Костянтин Йосипович воював в рядах кавалерійської дивізії Михайла Блінова, яка повністю складалася з козаків. Слід відзначити, що саме Блинівська кавдивізія, що входила до складу 9-ї Червоної армії, була кинута на придушення козачого повстання, що спалахнуло в станицях Верхньодонського округу в березні 1919 року. І зіграла в його придушенні вирішальну роль.

Під Бутурліновкою блинівці зійшлися з козацькими полками генерала Мамантова і майже тиждень з однаковим завзяттям і змінним успіхом винищували один одного. Станиця кілька разів переходила з рук в руки, поки зреагував кавкорпус Будьонного — перемога була на користь «червоних».

У червні 1919 року відбулася подія, яка могла стати, але не стала черговим поворотним моментом у житті Недорубова: він знову потрапив у полон. І, природно, готувався прийняти смерть… Врятувало козака те, що судили його практично на батьківщині — на хуторі Башкирка Усть-Ведмедицького округу, де він був всім відомим козаком. І судив його не військовий трибунал, а збори георгіївських кавалерів, які вважали, що на Дону і так вже козацької крові пролито досить, а тому відпустили Недорубова на всі чотири сторони: Бог, мовляв, тобі суддя…

Не минуло й тижня, як повний георгіївський кавалер знову очолив ескадрон червоних кавалеристів. У 1920 році блинівська дивізія влилася до 1-го кінного корпусу Дмитра Жлоби, і Костянтин Йосипович був призначений командиром 8-го Таманського кавполка. Після одного з боїв з врангелівською кіннотою представили Недорубова до нагородження орденом Червоного Прапора. Але в штабі Південного фронту вважали, що це вже занадто для колишнього царського підхорунжого, який півтора місяці воював у Краснова.

Війна вже підходила до кінця, і тому після поранення краскома демобілізували за станом здоров’я, дозволивши повернутися до рідного краю. З липня 1920-го він очолював сільраду у хуторі Рубіжному. Потім, коли в донських хуторах та станицях нова влада стала створювати колгоспи, очолив той, що був утворений в Березівському районі.

В кінці 1920-х — початку 1930-х років козак Недорубов займав ряд посад в радянських і господарських органах, поки в квітні 1932-го не отримав призначення головою колгоспу у хутір Бобров. Одну посівну і збиральну провів гідно. А в 1933-му, як то кажуть, потрапив під кампанію: в країні з новою силою стали шукати ворогів-шкідників, контрреволюціонерів і саботажників, що причаїлися. Там, де не знаходили — призначали. Одним з таких призначених «ворогів народу» виявився і Костянтин Йосипович: восени 1933 року «за втрату зерна в полі» його засудили за статтею 109 радянського КК на 10 років таборів. І повний георгіївський кавалер, колишній червоний комполка і голова колгоспу став бригадиром ув’язнених Дмитлагу, які працювали на будівництві каналу Москва-Волга.

Через три роки Недорубов був достроково, ще до закінчення будівництва, звільнений (формулювання: «за зразкову поведінку і ударну працю»).

Після звільнення Костянтин Йосипович знову повертається до рідної станиці. Судимість з нього зняли, проблем з працевлаштуванням у Недорубова не виникало. Він працював комірником, бригадиром у колгоспі, завідував поштою, очолював машинно-тракторну станцію. 21 травня 1941 року відсвяткував свій 52-й день народження.

Після початку Другої світової на Дону, як і по всій країні, почалися формуватися полки і дивізії народного ополчення. До них йшли ті, хто з різних причин не потрапляв під мобілізацію.

Але якщо в Москві або, скажімо, в Ленінграді основну частину добровольців складали студенти та викладачі вузів, які мали туманне уявлення про військову справу, то з станиць, що розкинулися по берегах Хопра, Ведмедиці, Бузулука, Чира і інших приток Дону, до військкоматів потягнулися досвідчені і загартовані воїни, у яких був лише один недолік — непризивний вік.

У жовтні 1941 року Недорубов верхи прибув до центру Хоперського округу у станицю Урюпинську, де йшло формування козацької кавалерійської добровольчої дивізії. Довідавшись всі подробиці того, що відбувається і заручившись підтримкою комдива полковника С. І. Горшкова, повернувся в Березівську. Там на сході Костянтин Йосипович запропонував створити козацьку сотню з ветеранів і першим записався до неї.

Козаки обрали Недорубова своїм командиром. Далі справа пішла доволі знайомим порядком. Добровольці приїжджали на своїх конях, в формі і зі своїми шашками, а слідом за ними з колгоспів на санях підвозили кожушки, продукти, фураж, вироблені в колгоспних майстернях козачі піки.

Проблема виникла лише одного разу, коли в районному відділі НКВС не затвердили кандидатуру Недорубова як командира щойно утвореної сотні. Аргументи були залізні — воював за білих, колишній зек… Але тут, як не дивно, в справу втрутилися органи партійні: секретар Березівського райкому ВКП(б) Іван Володимирович Шляпкін особисто поручився за повного георгіївського кавалера і колишнього командира Червоної армії.

В першій половині листопада 1941 року козак Костянтин Йосипович повів свою сотню в Михайлівську слободку, де відбувався збір та навчання добровольчих підрозділів, що склали кавалерійську дивізію народного ополчення Сталінградської області. Там Недорубова, який був офіційно затверджений на посаді командира сотні, вперше наважився одягти свої «Георгії».

Спочатку цей вчинок був сприйнятий по службі неоднозначно: в свідомості багатьох Георгіївський хрест продовжував залишатися «царської нагородою». Але полкове і дивізійне керівництво подивилося на це з іншого боку: хрести були заслужені до жовтня 1917 року, і не за розгін робочих демонстрацій, а за мужність і відвагу в боях з німцями, з якими козаки ось-ось мали знову зійтися в жорстоких сутичках. І «Георгії» ті для виховання молодих червоноармійців були, мабуть, потрібніші і дієвіші будь-яких слів, гасел і закликів штатних політпрацівників.

20130609042 лютого 1942 року дивізія була перейменована в 15-у Донську кавалерійську козацьку і незабаром увійшла до складу 17-го кавкорпуса, якому було наказано обороняти лівий берег Дону в його нижній течії і східне узбережжя Азовського моря. Влітку розгорілися запеклі бої з німецькими, румунськими та італійськими частинами, що проривалися на Північний Кавказ.

В середині липня козачий полк, в якому воювала сотня Недорубова, чотири доби відбивав спроби німців форсувати річку Кагальник в районі Пішкового. Потім лихим ударом вибив ворога з хуторів Задонский і Олександрівка, де козаки, ведені повним георгіївським кавалером, знищили понад 150 солдатів і офіцерів ворога.

Далі йшли кровопролитні бої за станиці Канелівську, Кущівську, Шкуринську. У Кущівській,  яка тричі переходила з рук в руки, справа дійшла до рукопашної. Козаки у буквальному розумінні слова шашками рубали ворога. Відбиваючи чергову атаку, Костянтин Йосипович, вибравши зручну позицію на фланзі, особисто уклав з кулемета 72 гітлерівця. І там же втратив сина Миколу, що воював в його сотні. Думав, що назавжди. Але доля виявилася прихильною до Недорубова.

Те, що сталося з Миколою, схоже на диво. Отримавши під час мінометного обстрілу 13(!) ран, він три доби пролежав напівзасипаним землею. Зовсім випадково на нього натрапили мешканці станиці, коли ховали полеглих козаків у братських могилах: тіла стали розкладатися під палючим сонцем, і гітлерівці, що влаштувалися в Кущівській, побоювалися епідемії. Ризикуючи життям, козачки Матрона Тушканова і Серафима Сапельняк вночі перенесли Миколу в хату, обмили і перев’язали рани. А потім виходжували юнака, обмінюючи продукти на бинти і ліки в румунському госпіталі, що стояв в Кущівській. І так протягом п’яти місяців, доки станицю не звільнено частини 151-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії …

А Недорубов-старший, весь цей час вважав сина загиблим, бив ворога з потроєною ненавистю і злістю. В кінці серпня 1942-го його сотня, просочившись за лінію фронту, розгромила тилову колону, знищивши 20 машин з військовим майном і близько 300 фашистів. 5 вересня в бою за висоту 374,2 біля села Куринського лейтенант Недорубов поодинці підібрався до мінометної батареї, закидав її гранатами та з ППШ знищив всю всю гарматну обслугу. При цьому сам був поранений, але розташування полку не покинув. 16 жовтня за селищем Мартуки, сотня Недорубова за день відбила чотири атаки есесівців і практично вся полягла на полі бою. Сам п’ятдесятилітній лейтенант отримав 8(!) кульових поранень.

Війна для нього на час перервалася. Костянтин Йосипович опинився в сочинському госпіталі. Потім його перевели у Тбілісі, де військово-лікарська комісія зробила висновок про подальшу непридатність Недорубова до військової служби за станом здоров’я.

У рідній станиці козака чекало відразу дві радісні звістки: в одному листі, що надійшов з Кущівської, повідомлялося, що живий син Микола. А в другому товариші по службі вітали Костянтина Йосиповича з нагородженням орденом Червоного Прапора.

У кінці травня 1943 року лейтенант Недорубов прийняв командування ескадроном 41-го гвардійського полку 11-ї гвардійської кавдивізії 5-го гвардійського Донського козачого корпусу.

А вже 26 жовтня 1943 року Указом Президії Верховної Ради СРСР Костянтину Йосиповичу Недорубову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

2013060905Далі були бої в Україні і в Молдавії, в Румунії і Угорщині. У грудні 1944-го в Карпатах гвардії капітан Недорубов отримав чергове поранення. На цей раз таке тяжке, що з військовою службою довелося розлучитися остаточно.

Після війни козак Костянтин Йосипович з головою занурився в мирне життя: завідував відділом соцзабезпечення, дорожнім відділом, лісгоспом. При цьому вів активну громадську діяльність: був секретарем парторганізації, депутатом райради, часто відвідував військові частини, зустрічався з деякими радянськими письменниками, в тому числі зі «співаком Тихого Дону» Михайлом Шолоховим.

Помер заслужений ветеран трьох воєн у грудні 1978 року .

За матеріалами джерела