КИНДЖАЛ НА ОЗБРОЄННІ КОЗАЦТВА

Кинджали набули поширення в козацьких військах ще в першій половині XIX століття. Ця запозичена зброя піддавалася численним дрібним змінам, які у  своїй більшості мало зачіпали конструктивні основи. Модифікації стосувалися довжини клинка, кількості долів, ваги, матеріалу рукояті, способів обробки і т.п.

Як наслідок, в кінці XIX ст. на озброєнні козацтва панувала повна «різношерстність» зразків не тільки всередині кавалерійських бригад, а й окремих полків.

У 1884 р. Головне Управління козацьких військ поставило на розгляд питання про встановлення єдиного зразка кинджала, оскільки без стандартизації зброї обійтися в ті роки було вже неможливою.  .

Рішення було доведено до штабу Кавказького військового округу, а потім в Кубанське та Терське війська, де й почалося виготовлення дослідних зразків.

У 1886 р. в Кубанському війську розробили новий зразок для виготовлення у Златоусті. Кинджал не надто вдавався, але заводчани допомогли — було надіслано два «шаблони», один з яких раніше представило в якості власного зразка Терське військо. Він цілком задовольнив кубанців, і нові клинки було вирішено виготовляти за зразком терських.

Клинок кинджала, представленого комісією, являв собою модифікацію терського зразка і складався з бойового кінця зі списоподібними обрисами, середньої частини з чотирма долами з кожного боку, що починаються в 55 мм від рукояті і хвостової частини, призначеного для монтажу рукояті. Виготовлений з литої сталі і загартований клинок мав відпущений хвостовик. Довжина клинка без хвостовика становила 420 мм, вага клинка — 303 гр.

Піхви виконувалися з двох половинок легкої породи деревини, стягувалися переважно хозом і покривалися лаком.

Терське козацьке військо також підготувало свої зразки і у вересні 1894 року шашки і кинджали Кубанського і Терського військ були представлені в Головне Артилерійське Управління. 22 вересня зразкові клинки надійшли на завод, а 24 листопада начальник інструментального відділення доповів про результати перевірки: якість клинків виявилася відмінною — вістря без пошкоджень пробивало залізний лист, а леза без застрягання і викришування рубали мідь і м’яке залізо. Однак монтаж руків’я виявився абсолютно незадовільним.

Зразки неодноразово перероблялися і лише 1 липня 1897 року Збройний відділ Артилерійського комітету нарешті визнав спосіб скріплення клинка з руків’ям досить міцним і який задовольняє своєму призначенню.

Поки в Кубанському війську готували черговий зразок, військовий міністр доповів Імператору, що кавказькі козаки досі не мають встановленого зразка шашки та кинджала. В результаті цієї постанови міністра, Государ-імператор 24 квітня 1901 року наказав: «козаків Кубанського і Терського козачих військ не неволити тримати зброю казеного зразка і, не соромлячись одноманітності її, дозволити козакам виходити на службу із залишеними від батьків й дідів шашками і кинджалами, аби зброя ця було вигідна в бойовому відношенні «.

Лише 1 березня 1904 року зразкові шашка і кинджал були представлені на затвердження імператору. Одночасно зі зброєю затвердженим виявився і орнамент, який вкрашав прилад шашки і кинджала.

Затвердження зразка виявилося, по суті справи, формальним актом. Козацьке військо мало обтяжувало себе описами і кресленнями, продовжуючи здійснювати замовлення і обробку клинків на свій власний розсуд.

кинджал

Штатний кинджал-бебут зразка 1907 р.

Поява бебутів — кинджалів із вигнутими клинками, — пов’язується вже з походами в Середню Азію і російським протекторатом над північними територіями Ірану. Головною опорою Імперії в цьому регіоні були окрема козацька бригада і російські регулярні війська, які і популяризували подібну форму кинджала.

Ухвалення бебута на озброєння нижніх чинів артилерії було викликано надходженням з 1902 року нових скорострільних гармат, обслузі яких статутна артилерійська шашка лише заважала вести вогонь. Таким чином, основною метою прийняття бебута на озброєння була заміна стандартної шашки і забезпечення можливості ведення рукопашного бою в обмежених умовах. Бебут дозволяв ефективно колоти і рубати навіть в умовах ведення бою в траншеях і ходах сполучення.

Виникали й доводи проти кинджала. Головним з них була відсутність досвіду володіння бебутом у гарматної обслуги: крім перебуваючих на государевій службі іновірців з Кавказького регіону і козаків, подібного досвіду у росіян, які переважно набиралися в артилерію, не було.

У 1909 році було видано наказ, згідно з яким бебут замінив шашки у всіх нижніх чинів артилерійських військ. У 1910 році бебут був прийнятий також на озброєння нижніх чинів кінних розвідників піхотних полків.

Бебут, як короткоклинкова зброя, виявився досить ефективний у якості окопного кинджала і заслужив у супротивника досить криваву репутацію.

В СРСР бойові кинджали особливого розповсюдження не набули, крім козацтва, яке зберегло невелику кількість дідівських кинджалів. Обмежене застосування в роки Великої Вітчизняної мали кустарні вироби, що нагадують мисливські кортики. Лише бебут деякий час на етапі становлення радянської влади перебував на озброєнні піших співробітників міліції (дружинників революційної охорони).