ЯК МАЗЕПА ПІКЛУВАВСЯ ПРО СВІЙ НАРОД І ЩО З ЦЬОГО ВИЙШЛО

Відповідно до загальної установки, Іван Мазепа в описі сучасних українських істориків, за винятком декількох спірних епізодів, постає перед нами особистістю величною, шляхетною та піднесеною. І тим «трагічніше» виглядає його подальша доля, яка готувала йому участь самотнього борця за свободу, проклятого церквою, не зрозумілого навіть власним народом .

Втім, варто з’ясувати, чому народ його не зрозумів і не підтримав, і коли це непорозуміння склалося? А оскільки турбота про добробут України передбачає в першу чергу турботу про її народ, українські історики це питання браку уваги не обходять. І тут, Іван Мазепа, як виявляється, був не на висоті.

Перші капітали Мазепи були отримані на забороненій в Росії спекуляції алкоголем, яку О. Оглоблін називає «великими торгівельними операціями» [1]. Треба сказати, що в той час, коли в старорежимній Росії давно затвердилася державна монополія на виробництво і продаж горілки, українська контрабандна горілка наносила бюджетові досить відчутної шкоди.

Але головні багатства Мазепи були «зароблені» трохи інакше — за рахунок пограбування власного народу. Прагнучи хоча б частково виправдати І. С. Мазепу, історик А. Швидько пише, що «гетьман намагався впорядкувати роздачу земель», а у деяких полтавських землевласників, які гнобили селян, навіть відібрав маєтки, але — на жаль — «він був сином свого часу», і селяни «з різних причин» [2] все одно позбавлялися своїх земель.

Про те, якими були ці «причини», свідчать численні універсали гетьмана з роздачі землі старшині, а також універсал про перехід «підсусідків» в посполиті (1701 г.), який сприяв закріпаченню вільних селян і простих козаків [3]. Підтверджує це і український історик О. Оглоблін, за даними якого в період гетьманства Івана Мазепи було підписано близько тисячі поземельних універсалів [4], за якими значна частина землі, заселена вільними малоросами, виявилася в руках гетьмана І. Мазепи та козацької старшини.

Іншими словами, він «перший ввів в Малоросії панщину» і «дозволив старшинам обертати козаків до себе в підданство і віднімати у них землі» [5]. Розуміючи, яке невдоволення може викликати подібна політика, Іван Мазепа закріпачує свій народ так, щоб всі вважали, ніби його змушують це робити «москалі». Зокрема, за словами М. С. Грушевського, «покірно підкоряючись московській владі» [6], Мазепа всі роки свого гетьманства разом зі старшиною грабував і закріпачув свій народ, захоплював козацькі землі, обертаючи на кріпаків колишніх вільних козаків, «не розуміючи і не замислюючись над тим, який небезпечний розлад створював цей новий суспільний процес на Україні »[7].

Звертаємо увагу, що, навіть викриваючи Івана Мазепу та козацьку старшину в закабаленні власного народу, М. С. Грушевський все-таки головну провину за це перекладає на Москву. Хоча, щодо захоплення землі старшиною і, зокрема, гетьманом І. С. Мазепою історики знайшли ще одне просте пояснення. На їхню думку, таким нехитрим способом Мазепа захищав від сваволі старшини раніше вільних селян [8], а старшина «рятувала» українців від Росії.

Третій варіант пояснення, запропонований істориками України, не менш цікавий. Відповідно до думки прихильників цієї версії, така політика Івана Мазепи «свідчила про намір гетьмана створити в Україні шар національної аристократії, щоб за її підтримки зберегти прийнятний рівень автономії України в складі Російської держави» [9].

Іншими словами, без пограбування і закріпачення населення старшині неможливо було затвердитися і зберегти українську автономію. Мовляв, і раді були б звільнити народ, та статус автономії не дозволяв. Свобода старшини вимагає жертв з боку народу. І довелося старшині, згнітивши серце, підкоритися.

Таким чином, на думку більшості українських істориків, захоплення земель старшиною і закріпачення «українців» робилися або за вказівкою російського царя, або, щоб царю і російським поміщикам нічого не дісталося. І щоб захистити малоросів від кріпосницької Росії і не допустити поневолення України, довелося їх самих закріпачити.

Варто відзначити, що дане обгрунтування ставить питання про переділ влади і власності на рубежі XVII-XVIII століть в дусі сучасної теорії еліт, утворюючи простий зв’язок: без еліти немає народу, без еліти народ загине, але без власності і влади немає еліти. Щоб еліта утвердилася, їй треба дозволити захопити владу і власність, відібравши її у народу дочиста, що ми і спостерігаємо в незалежній Україні останні двадцять п’ять років.

Однак слід зазначити, що в цій зв’язці відсутнє одне дуже важливе положення, що основне завдання справжньої еліти — не панувати над розумом, душами і тілами людей, не роздирати Вітчизну на шматки, не зосередити всі свої зусилля на пограбуванні власної країни, а генерувати й реалізовувати основні ідеї, що дозволяють народу вижити і ефективно розвиватися. Її головне завдання — організувати населення та об’єднати людей для більш гармонійного життя.

Але чи так поводилася нова «українська еліта»? «М.С. Грушевський, який обурювався тим, що Москва в Переяславі не задовольнила козацьке прохання про те, «щоб всі доходи з України надходили до місцевої казни і видавалися на місцеві потреби», — міг би зовсім заспокоїтися при вигляді практики, яка встановилася в Малоросії, — писав історик М.М. Ульянов. — З країни справді не йшло «жодного пенязя», все залишалося в руках місцевої влади. Інше питання: чи дійсно зібрані гроші «видавалися на місцеві потреби»? Якби видавалися, не було б ніякого волаючого безладу у всіх справах, не було б народного нарікання та невдоволення, і не було б чарівного перетворення за мізерно короткий термін запорізьких голодранців в володарів величезних статків… Петро Великий глибоко помилявся, вважаючи, ніби «свободами», «привілеями» і «легкістю» користується весь малоросійський народ. Народ відчував себе не краще, ніж при поляках, тоді як «свободи» і «легкості» випали на долю одного «значного» козацтва, зтинаючи важким пресом все інше населення і обдираючи, і грабуючи його так, як не грабувала жодна іноземна влада » [10]. І тоді стає зрозумілим наскільки знущально звучала фраза з маніфесту Петра, що «жоден народ під сонцем такими свободами і привілеями, і легкістю похвалітися не може, як народ малоросійський» [11]. Чи не нагадує така безвідповідальна розбійницька «політика» козацької старшини «політику» сучасної т. н. «української еліти», здатної тільки паразитувати на своїй країні?

Тоді обдурити народ виявилося не просто. І «чим більше тримав Мазепа гетьманську булаву, тим більше звикав малоросійський народ вважати його людиною польського духу, ворогом закоренілих козацьких прагнень до рівності і до загальної волі» [12], — писав Н. І, Костомаров. Поступово «гірка злість піднімалася в ньому проти старшини, так хитро і швидко захоплюючої все в свої руки» [13]. Однак коли обурений народ спробував домогтися справедливості зброєю [14], «Мазепа зі старшиною звернулися до терору: причетних до цих заворушень хапали і піддавали жорстоким покаранням, від палиць до смертної кари, в різних важких формах включно, і після цього «станула в світі тиша … », записує сучасник Величко» [15]. Ціною козацького терору порядок був відновлений. Але все могло повторитися, і щоб не втратити влади в майбутньому «Мазепа оточив себе поляками, склав з них в якості своєї гвардії особливі компанійські сердюцькі полки» [16], а «московський уряд … для більшої охорони його особистості від народу послав до нього полк стрільців »[17].

Отже, як бачимо, навіть М. С. Грушевський мимоволі відзначає, що Мазепа був хитрий, брехливий, жадібний, жорстокий і не далекоглядний, хоча і вмів до певного часу все це приховувати. Завдяки цим якостям йому вдалося, щоправда, зробити блискучу кар’єру, пройшовши шлях від домашнього вчителя до всесильного правителя Малоросії. При цьому, в короткий термін він став найбагатшим вельможею Європи і Росії, який мав за самими різними підрахунками до 500 тисяч кріпаків [18]. Вдумаймося, можливо, найбільший в історії Росії казнокрад і хабарник всесильний фаворит Петра I князь А. Д. Меншиков володів 100 тисячами кріпосних душ, а Іван Мазепа мав їх до півмільйона. Так, зокрема, історик М. Котляр повідомляє: «Гетьман казково розбагатів, маючи в кріпацтві близько півмільйона селян» [19]. А якщо при цьому врахувати, що все населення Лівобережжя тоді складало близько 1,8 млн. Чоловік [20], то є зрозумілими справжні масштаби цього соціального перевороту і економічного переділу, в яких гетьман Мазепа, безумовно, зіграв головну роль. Чи міг він після цього розраховувати на підтримку народу? Звичайно, ні.

Довгий час українці вважали гетьмана «московським посіпакою» [21]. Але раптом його позиція повністю змінилася. І «тугодуми-українці» розгубилися. Й не дивно. «Далеко не весь український народ зрозумів благість його патріотичних поривів» [22], — пояснює ситуацію один із сучасних «мазепинців». В черговий раз «дурний» народ не зрозумів свого «розумного» правителя. З іншого боку, масові репресії і «руїни Батурина навели жах на всю Україну» [23], «жах і деморалізація охопили» її [24], і «більшість населення, злякавшись російської жорстокості, поховалося в лісах» [25]. Так Україну задавили, паралізували, позбавили мужності, і населення не ризикнуло підтримати Івана Мазепу, щоб не накликати на себе і своїх близьких гнів жорстокого російського царя.

Незвично повелося населення України по відношенню і до шведів. Не отримавши обіцяного продовольства від Мазепи, шведи мали намір добути його будь-яким можливим для них способом. Їх побори і репресії відразу привели до зростання партизанського руху. У відповідь шведи направляють каральні загони, знищують села і містечка, винищують їх жителів. Так «опір породжував репресії, а репресії посилювали опір» [28]. «Мала війна» охопила всю територію, окуповану шведами. І сили їх танули з кожним днем. Пирятин, Мглін, Недригайлів, Веприк, де Карл, за спогадами одного з сучасників, «поклав» весь колір шведського офіцерства, — скільки ще було таких містечок і сіл? Але хто пам’ятає зараз про них? Міф про героя і патріота Мазепі їх переважив.

Постає питання про зраду зовсім в іншій площині — так хто ж кого зрадив: Іван Мазепа — свій народ або народ — Івана Мазепу? І, судячи з усього, «історики-мазепинці» схиляються на користь другого. Тобто, як пише автор «Історії Русів», «він, Мазепа, сам помилився військом і народом своїм» [31]. Причому, якщо розвинути цю позицію далі, народ зрадив Мазепу теж двічі: перший раз, коли не підтримав його перехід на бік шведів, а другий раз — коли затаврував його в історії як лиходія і зрадника.

Бібліографію та примітки див. тут