Роль Петра Конашевича-Сагайдачного у становленні і зміцненні Православ’я в Україні

Початок XVII сторіччя був смутним в історії українського Православ’я, після горезвісної Берестейської унії 1596 р. прискорився процес ліквідації впливу Православ’я на духовний та культурний розвиток нашого народу. Уряд Речі Посполитої робив усе, щоб винищити православні церкви й монастирі, передати їх католикам і уніатам. До того ж на престолі Польщі був католицький фанатик Сигізмунд III, який правив 45 років (1587 — 1632).

Гетьман СагайдачнийНаш народ, стогнучи у польському ярмі, потрапив ще й в духовне рабство. Король-фанатик, якого підбурювали ієзуїти, робив усе, аби українці забули свою історію, культуру, мову, віру. Панівна верхівка магнатів і шляхти, побоюючись втратити маєтки, покатоличилась.

З півдня Україну постійно шматували кочовики. Величезна Османська імперія та її васал Кримське ханство постійно загрожували самому існуванню нашої землі. Єдиним, хто міг врятувати Україну, було козацтво.

Саме тут, у пониззі Дніпра, в первісних хащах, на численних островах Великого Лугу, визрів та розвивався незвичний тогочасній Європі новий тип народу-воїна — Запорозьке козацтво. Навкруги по всій Європі — феодальні монархії, а тут, у славних плавнях, народилась народно-демократична козацька республіка. Це вони, запорожці, не шкодуючи власного життя, стали на захист рідної оселі, власної родини і Божої Церкви. Немає часу розповісти про історію, устрій, яскраві подвиги козацької держави — славного Війська Запорозького Низового, але навіть непереможна Османська імперія тремтіла від могутніх ударів православного лицарства.

У такий-то час і виростає велична постать талановитого полководця, тонкого дипломата, видатного державного діяча — гетьмана України Петра Конашевича- Сагайдачного.

Народившись у другій половині XVI століття в селі Кульчниці поблизу Самбора у сім’ї православного шляхтича, він отримав освіту в славетній Острозькій школі. Приїхавши до Києва, служив домашнім учителем у міського судді Яна Аскака, і близько 1601 року поїхав на Січ (Чортомлицьку). І досі збереглися назви — урочище Сагайдачного тощо. Вправно козакуючи, заслужив велику повагу і авторитет серед січовиків. Освічена і культурна людина, він мав неабияку волю, зміцнив козацьке військо, ліквідувавши козацьку анархію. Приблизно 1606 року стає гетьманом і зосереджується на боротьбі з південними хижаками, здійснивши цілий ряд дивовижних подвигів. З року-в-рік він плюндрує турецькі фортеці у Криму, у гирлі Дніпра та у самій Туреччині. Він запровадив нову стратегію, воюючи на території одвічних ворогів — мусульманської Туреччини і Криму. Щорічні морські походи Запорозького флоту, його численні перемоги призвели до втрати турецькими адміралами контролю над Чорним морем. За ці роки кількість козаків збільшилася в 10 разів, досягнув 50 тисяч.

Довівши всьому світові силу козацької зброї, примусив Сигізмуида рахуватися з запорожцями. Талановитий дипломат, він не доводив до відкритої війни з польським урядом, але, користуючись міжнародними обставинами і труднощами Речі Посполитої, працював над підвалинами майбутньої козацької України. Для цього йому потрібні були нові освічені, духовно могутні помічники. Але це неможливо без міцної прабатьківської Православної віри, і гетьман зробив усе, щоб повернути народу Православну Церкву.

Сагайдачний добився, щоб Україна мала власного митрополита і шість єпископів. Повертаючись з Москви, Єрусалимський патріарх Феофан зустрівся з Сагайдачним поблизу Прилук. Козаки провели патріарха до Києва. Для зустрічі високого гостя у Київ з’їхалося багато люду і духовенства. Скориставшись приїздом патріарха, гетьман звернувся до нього з проханням висвітити для України митрополита.

Не одразу Феофан згодився, остерігаючись польського короля та ієзуїтів. Та й не мав він згоди Константинопольського патріарха, якому здавна була підпорядкована Київська митрополія. Одначе гірка поразка польського війська під Цецорою, де загинув цвіт польської аристократії, та благання Сагайдачного зробили свою справу. В жовтні Феофан, патріарх Єрусалимський, разом із Софійським митрополитом Неофітом і Сторонським єпископом Аврамієм висвятили ігумена Михайлівського монастиря Іова Борецького Київським митрополитом, ігумена Межигірського монастиря Ісаю Кописського — єпископом Перемишльським, грека Аврамія — єпископом Туровським і Пінським, архімандрита Трахтемирівського монастиря Ієзекіїля Курцевича — єпископом Володимирівським, архімандрита Братського Святодухівського Віденського монастиря Мелетія Смотрицького — архієпископом Полоцьким, ігумена Ісакія Борисовича — єпископом Луцьким і Острозьким, ігумена Паїсія Іполитовича — єпископом Холмським і Белзьким. Усі вони згодом стали великими борцями за Православну віру. В цей же час козацтвом було повернено багато, православних храмів, монастирів і земель, одібраних раніш уніатами і католиками.

«Відтоді південноруське козацтво і стало опорою Православ’я і народності в Малій Росії, відтоді південно — руський народ свідомо розпочав боротьбу за віру і народність не лише з католиками і уніатами, але і з ополяченими, окатоличеними, обуніаченими українськими панами і підпанками», — пише славний історик запорозького козацтва Дмитро Яворницький («Історичні постаті України». Одеса, 1993, с.51).

Але мало було висвітити православних ієрархів. Головним було захистити їх від католицького уряду Речі Посполитої. В цей час османи знов готували напад на Польщу. Їх підбадьорювала перемога під Цецорою. Польський уряд вирішив підготуватися до відсічі, для чого зібрав раду у Варшаві, куди було також запрошено «великого і доброго справою Сагайдачного», як називає його польський літописець Иоахім Єрмич. Сагайдачний хитрив і не погоджувався одразу їхати, розуміючи всю вигоду свого становища.

Вмовляючи гетьмана, поляки почали діяти через патріарха Феофана, котрий ще й досі перебував у Києві. Тільки після цього Сагайдачний погодився допомогти полякам, та й те за умови, якщо патріарх Феофан і королівський посол Бартоломій Обілковський гарантуватимуть, що король підтримуватиме ново освячених митрополита і єпископів. Після згоди короля гетьман їде до Варшави. Уряд Польщі вимушений був шанувати гетьмана, прислухатися до його порад, розуміючи, що запорожці — це сила, яка врятує річ Посполиту. Сам король звернувся до гетьмана зі словами: «Я посилаю сина під Хотин і вручаю його тобі».

Але Сагайдачний не задовольнявся люб’язним прийомом короля, висунув перед урядом вимоги, які вимагав розглянути тут же в його присутності. По-перше, скасувати посаду козацького старшого, якого призначував польський уряд. По-друге, офіційно визнати владу запорозького гетьмана в Україні. По-третє, скасувати неприйнятні розпорядження щодо козацтва, надати населенню України свободу віросповідання. Коли всі ці умови були прийняті І затверджені, лише тоді Сагайдачний поспішив до Києва і відпустив звідти в Єрусалим патріарха Феофана. Урочистим було прощання народу з патріархом, з великою печаллю і плачем проводжало його населення Києва.

А тим часом супроти Речі Посполитої пішов сам турецький султан Осман II, піднявши усе мусульманство на наші землі. Султан і король, проклинаючи один одного в листах, готувалися до вирішальної битви. І хоч офіційно керівниками усього походу було оголошено королевича Владислава і коронного гетьмана Ходкевича, великі надії покладалися саме на Сагайдачного. Перед битвою він був поранений отруйною стрілою. Вперше турецька армія разом з усіма васалами зазнала поразки. Європа зрозуміла, що Османська імперія може бути переможена. З величезною повагою і з подивом переказували оповіді про подвиги славного козацтва і Сагайдачного. Славили, осипали його нагородами.

Але смертельно хворий гетьман не піддався пестощам. Він розумів необхідність закріплення успіхів, тому неодноразово пише Сигізмундові: «А унія, за милостивим вашої величності дозволом, тепер на Україні через святішого Феофана, патріарха Єрусалимського, скасована, хай в майбутньому на тій же Україні ніколи не відновлюється і роги свої не возносить, отці-єзуїти і все духовенство костьолу римського мають кого (і без нас, православних) до унії своєї навертати, тобто ті народи, котрі зовсім не знають і не вірять у Христа Господа. А ми, православні, без жодної унії проживемо, бо дотримуємося древніх, святих, апостольських та вітцівських переказів і догматів, пам’ятаючи про наше спасіння і блаженне життя вічне». (Д.Яворницький. «Історичні постаті України).

Закінчуючи своє яскраве життя, Сагайдачний приділив увагу Київському Богоявленському братству і вніс кілька тисяч на оновлення Богоявленського монастиря та утримання його школи, чим дав привід малоруським літописцям називати гетьмана ктитором братського монастиря, записавшись з усім Військом Запорозьким в члени братства. Разом з тим гетьман оновив ще деякі церкви, спорудив нову у Києві при Флорівському монастирі, послав 15 тисяч золотих червінців Львівській братській школі, залишив кошти іншим монастирям, храмам, школам в Україні. Помер Сагайдачний 10 квітня 1622 року.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний — це одна з тих світлих постатей, на якій відпочиває зір історика і яка завжди залишиться у народній пам’яті. Будучи людиною непересічною, Сагайдачний добре розумів головні проблеми політичного, економічного та станового життя своєї епохи, причому не лише в Україні, а й у суміжних державах. Крім того, йому був притаманний великий дипломатичний такт, завдяки якому, не оголюючи свого меча, він зумів домогтися у поляків таких благ для свого народу, про які жодний український гетьман ні до нього, ні після нього і мріяти не смів.

Чудово володіючи шаблею і пером, Сагайдачний на обидві боки боровся із ворогами своєї Вітчизни, заклав міцну основу для подальшого існування українського козацтва і накреслив програму його майбутніх дій. З огляду на це гетьман Б.Хмельницький лише продовжив справу Конашевича, хоч і не володів тим чудовим тактом, яким визначався його видатний попередник. Сагайдачний виступив на боротьбу з ляхами, турками й татарами за віру предків і права українського народу саме в той час, коли панівна верхівка, спокушена шляхтянською розкішшю, кинула напризволяще свій багатостраждальний народ. 

Генерал-хорунжий Олександр Панченко, Верховний отаман Спілки козаків України «Військо Запорозьке»